ІНТЕРНАТ

    Я вчилася на дитячого психолога. А точніше, на психокорректора. Все мені подобалося, і все влаштовувало до тих пір, поки не потрапила на першу практику. Такого жаху я не зустрічала ні до, ні після.

     Будівля інтернату розташовується в старому піонертаборі, перед ним величезний парк з зарослими і темними алеями, покалічені і потемнілі статуї, пощерблена плитка під ногами. Діти в запраних лікарняних пижамках, на заштопаних простиньках. Це не від жорстокості персоналу, просто не було, мабуть, грошей у держави ні на що, навіть на хворих дітей, яким і так від народження випало багато горя і болю. Тут все - відмовники, жоден з них ні разу не чув голос мами, не відчував тепло її рук. Їм постійно боляче, страшно боляче, у них невимовні діагнози, вони - майбутні мешканці маленького кладовища, де тільки дитячі личка на фотографіях. Вони помирають, так і не встигнувши пожити.

     Мені там було страшно. Там смерть - це побутовий елемент. Навіть ті діти, хто хоч трохи реагують на дійсність, дуже байдуже споглядають, як виносять з палати тіло сусіда по ліжку. Тільки раз я почула, як одна дівчинка запитала у нянечки: "А чому він перший? А коли я вже? Скоріше б...", начебто мова про черги на карусель...

    Іноді нас просили залишатися на нічне чергування. Природно, під наглядом лікарів і медсестер. Просто додаткові робочі руки, адже дітки багато хто навіть не можуть самостійно перевернутися, або перевертаються, втупляються носом в подушку і лежать, задихаються, тому що вилізти з постільного полону вже немає сил.

    Ось одне таке чергування і я від старшої медсестри почула цю історію. "В ту ніч у нас померли відразу двоє. Іванко і Сергій. Ще ввечері їм стало погано. Госпіталізацію відклали, сподівалися на свої сили. Та й не дуже охоче беруть наших діток, ображають їх. А їм все одно судилося померти, рятувати таких - тільки мучити, так нехай хоч удома, серед рідних їм людей. Ми хлопчиків відразу перевели в окрему палату і чергували там по черзі. Я сиділа з 3 ночі до 6 ранку. Лежать, сопуть, але чутно по диханню - не сплять наші сонечка. Раптом Ваня каже: "Няня, подивися до Сергійка, він хоче щось сказати тобі". Я думаю, ну що він може сказати, адже не говорив у нас Сергійко, тільки мукав. Але підійшла, в обличчя йому заглянула, а там очі прямо білі - білі, ні зіниці не видно, ні нічого... просто біло... погладила його по голівці. Що ти, кажу, Сергійку, спи спокійно... а сама на кнопку тисну, викликаю лікаря, очі-то зовсім неживі у дитини. А він моргнув, очі знову стали нормальні і мукає: "Мммм, ммм, мммама..." Я сторопіла, з народження знаю його, ні слова не міг сказати, а тут... ё

     Лікар прибігла, перевели Сергійка із цієї палати. Я залишилася з Ванею, сіла біля вікна, спиною до батареї, ніч була місячна, щоб Ваню бачити. Через сорок хвилин раптом безшумно відчинилися дверцята і фіранка мене по обличчю бахромою погладила, я від несподіванки аж підхопилася. Стілець перекинувся, по батареї загуркотів. Закрила цю стулку, стілець підняла і кажу Іванкові: "Вибач мене, налякала тебе". А він мені: "Не треба боятися, няня, це Сергійко приходив прощатися. Я теж прийду, ти не бійся".

    Тут мене лікар з коридору манить до себе, виходжу, вона й каже тихенько: "Ти пішли там дівчат, Сергійко помер". І тут Вані голос з палати: "Я ж казав, що не треба боятися". От як таке можливо, скажи мені? Що за прощання таке? Як хлопчик наш шепіт почув? Від дверей до ліжка добрих 20 метрів, та й тиші у нас не буває ніколи. Містика! А Іванко теж зі мною попрощався. Коли його ліжечко прибирали, я його матрац несла в прачку, а на дверях халат висів, так він мені на плечі впав, коли я проходила повз. Так м'яко рукавами за плечі ніби обняв..."

    Після цієї практики я пішла з універу. Родичі звинувачували мене в нехлюйстві: "Батьки платили - платили, а вона ач чого, кинути надумала". Однокурсники - огиди: "Бачиш, гидко їй витирати слину аутятам"... А я не можу... мені страшно дітей ховати... Я вчилася на психолога дитячого. А точніше на психокорректора. Все мені подобалося і все влаштовувало до тих пір, поки не потрапила на першу практику.